Вихователь: Наша вихована година присвячена .., я думаю ви зрозуміли з музики…Так, вона присвячена футболу. І зараз лунав гімн футболу. Можливо хтось з вас пригадає коли вперше він пролунав?
(Відповіді дітей. )
Так в Німеччині відбувався чемпіонат світу з футболу , де приймала участь і команда України. Наша команда пробилась до півфіналу. І це було саме найбільше досягнення нашої футбольної команди. Ми сьогодні поговоримо про футбол, але який саме …
Дитина.
Заповнені трибуни,
Фанатів не вгамувать
Улюблениці фортуни
Чи готові все віддать

Пеле, Матеус, Платіні,
Гарінча, Яшин і Блохін
О, як нас зблизили вони
Футбол - ти дружби пан

Як важко не зрозуміти
Вболівають мільйони
Команду розуміють
Які вже тут закони
Вихователь. Футбол - прекрасна гра, що захоплює самих її учасників і приваблива для глядачів. Але пригадаємо з чого це починалось.
Дитина. Коріння цієї гри на території України сягають кінця XIX сторіччя. Одними з перших гравців у футбол на теренах теперішньої України були англійські моряки в одеському порту, які створили і найпершу команду з такою назвою ОБАК — а розшифровувалось дуже просто «Одеський британський атлетичний клуб» , створений у 1878, що складалася лише з англійців. У 1884 році в Одесі було збудоване перше футбольне поле, гру «foot-ball» іноземці намагались популяризовувати серед місцевого населення.
Вихователь. Отже ми можемо з впевністю сказати , що футбол до України привезли англійці.
Дитина. Ні, тому що паралельно гра проникла до Західної України, де діяли осередки спортивного товариства «Сокіл».
Вихователь. Перші правила футбольної гри надруковано у монографії «Гімнастичні ігри шкільної молоді», яку видав у 1891 році Едмунд Ценар — професор учительської семінарії у Львові.
Можливо хтось з вас зможе сказати коли відбувся перший футбольний матч, офіційно зареєстрований ?
(Відповіді дітей.)
Вихователь. Федерація футболу України за матеріалами, наданими львівськими істориками спорту, постановила вважати гру, яка відбулася 14 липня 1894 року у Львові, першим документально зафіксованим футбольним матчем на території України. Це був футбольний матч між сокільськими командами Львова і Кракова, який відбувся на міському стадіоні. І з того часу став «крокувати» футбол по країні. Це улюблена гра хлопчаків того та нинішнього часів.В нашому місті також є футбольна команда.Назвіть її.
(Відповіді дітей).
Вихователь. Так - це команда «Колос». Футбол популярний у всі часи.
Популярність футболу в передвоєнному Радянському Союзі була виняткова: футбольні матчі збирали величезні натовпи вболівальників без будь-якої комерційної «розкрутки», а гравців улюблених команд знали в обличчя, незважаючи навіть на те, що телебачення тоді не існувало, спортивних глянцевих журналів теж. Але зате були футбольні легенди. І як ви думаєте про яку команду ходили легенди?
(Відповіді дітей).
Дитина. Однією з футбольних легенд того часу був і київський клуб «Динамо». Футбольна команда «Динамо» в Києві була до війни однією з кращих команд СРСР. Вболівальники України добре знали свою команду і своїх талановитих гравців. Особливо відомим був воротар команди Микола Трусевич.
Вихователь. І головний суперник другої тодішньої зірки футболу - команди московського ЦДКА, нині ЦСКА. Вирішальний матч за вихід у фінал турніру загальносоюзного між двома командами повинен був відбутися в Києві в неділю, 22 червня 1941 року, на новому, тільки що побудованому стадіоні , який мав назву Республіканський стадіон - матч був частиною програми його урочистого відкриття. Олександр Скоцень, колишній футболіст київського «Динамо», виступав за команду в 1940-1941 роках, у своїх виданих у Канаді мемуарах пригадував:
Дитина. «Спортивний Київ жив урочистим відкриттям стадіону, і ми старанно готувалися до гри з небезпечними армійцями Москви. Ще в п'ятницю були проведені останні тренування, зроблені зауваження з тактики гри. У неділю ми повинні були зібратися на теоретичні заняття в 10 ранку. У 12 повинен був відбутися урочистий обід, а після - огляд нового стадіону та ознайомлення з футбольним полем ... »
Вихователь. 1941 рік, червень, суботній день. Люди готувалися до недільного відпочинку. Червень – найчарівніша пора в Україні. Уявіть собі … Усе навкруги в красі та силі … Розквітають сади і луки, з поля чути п’янкий аромат скошеної трави … І раптом – війна.
Слайд «Початок війни».
Дитина. Саме в цю чарівну ніч ворожі бомби і снаряди впали на мирну землю. Україна стала ареною жорстоких смертельних боїв: 57 дивізій, 1500 літаків, 1200 танків були направлені на неї…
Минули дні і роки пролетіли,
А дня того забуть ніхто не міг.
Тут навіть сосни з горя посивіли,
Тут навіть камінь плаче край доріг.
Хіба ж забудеш, як палили хати?
Гойдались мертві у страшній петлі,
І на шляху валялися хлоп’ята,
Багнетами прибиті до землі.
Хіба ж забудеш, як сліпого діда
В звірячій злобі витягли крізь дим.
До танків прив’язали людоїди
І розірвали надвоє живим.

Вихователь. Війна … Вам, діти, це слово відомо лише з історії, розповідей ветеранів-фронтовиків, зі спогадів про суворі минувші дні. Я впевнена, якщо комусь із вас довелося чути розповіді людей, котрі пережили це страхіття, то ви слухали з завмиранням серця, як якусь незвичайну страшну історію.
Фашисти хотіли зруйнувати все, що було створено розумом та працею людей. А що вони хотіли зробити з самим українським народом? Частину його знищити, а частину перетворити в рабів.

Вихователь. З різних причин команда не змогла евакуюватися з Києва, а призову вони не підлягали. Вже потім підсумки перших місяців війни дослідники назвуть для СРСР катастрофічними. А історики будуть ламати голову, не кажучи вже про численні списах, намагаючись зрозуміти, яким чином вермахту вже до листопада 1941 вдалося докотитися до Москви - при тому, що до війни готувалися, і готувалися ретельно, з усім ентузіазмом. Так чи інакше, Київ був захоплений німцями вже у вересні 1941 року. А потім, на весну 1942 року, тут вже склалася група колишніх гравців легендарного «Динамо». Хтось з них залишався в місті на будівництві оборонних споруд, хтось встиг піти на фронт, а там - оточення, полон, втеча ... Щоб зрозуміти причини чому не вся команда, а тільки її частина опинилася в окупованому Києві, слід дещо познайомитися з історією Спортивного товариства «Динамо» і його команди.
Дитина. 31 жовтня 1924 року на установчій конференції делегатів органів міліції, ГПУ, прикордонних і внутрішніх військ у місті Харкові (тодішній столиці республіки) було створено це відомче товариство, яке мало займатися питаннями спорту в цьому відомстві. Отже, це було спортивне товариство НКВС. Футбольна команда теж була створена з працівників-енкаведистів.
Вихователь. Перед війною в Радянському Союзі не було професійного футболу, формально він рахувався як любительський, але це була прихована форма професійного футболу. Футболістів утримували в штатах комісаріатів. Так в команді «Локомотив», яка відносилася до наркомату залізниць всі футболісти умовно вважалися машиністами, техніками, інженерами. Питаннями роботи залізничного транспорту вони не займалися — вони тільки грали у футбол, але зарплату одержували як залізничники. Так було і з командою «Динамо». Її гравці всі рахувалися в НКВС оперативними працівниками і майже всі мали військові звання, в першу чергу щоб за штатним розкладом одержувати платню. А таке становище накладало на них і відповідні обов’язки. Отже, декого з футболістів керівництво НКВС спеціально залишило в тилу німців, як агентів для підпільної роботи. Зараз важко сказати хто це був, але в архівах Українського НКВС про це можна щось знайти.
Дитина. За невблаганних умов окупаційного режиму, що запанував у Києві, кожен мусив стати до праці, щоб, передусім, вижити та не бути звинуваченим у саботажі. Директор київського хлібозаводу (що міститься й досі по вул. Детерьовській, 19) Йозеф Кордик — чех, з військовополонених колишньої австро-угорської армії часів Першої світової війни — опікувався спортом з особистої прихильності. Й.Кордик дав роботу на хлібозаводі №1 відомим довоєнним українським спортсменам: тут працювали боксери Трофімов, Туровцев, Червінський, гімнасти Ганін, Еме, Шинкаренко, пловці Михайленко, Салопін.
Вихователь. Вболівальник футболу Й.Кордик запросив на роботу і футболіста М.Трусевича, а за ним прийшли й інші.
Хлопці здорові, міцні вони пішли вантажниками на хлібзавод №1 — це були Микола Трусевич, Олексій Клименко, Іван Кузьменко та Микола Коротких. Влаштувалося на цей завод і кілька футболістів з київського «Локомотиву». З харчами у них проблем не було, бо працювали на хлібзаводі, а за футболом сумували.
Одного дня, знайшовши велику галявину, вони почали там тренуватися. Про це довідалася окупаційна влада і управа міста.
Тут, мабуть, потрібно невеликий відступ. Спорт у фашистській Німеччині любили, в усякому разі не менше, ніж у СРСР. І проводили навіть свої «спортивні паради». Сенс, правда, був абсолютно іншим: спортивні успіхи повинні були демонструвати перевагу арійської раси над різного роду «унтерменшамі». Втім, довести цю перевагу на ділі, а не на плакатах, вдавалося значно рідше, ніж того хотілося пропагандистам з відомства доктора Геббельса. Ще на Берлінській Олімпіаді, де передбачалося продемонструвати перевагу «білявих бестій», справжніми героями і переможцями виявилися спортсмени-афроамериканці з команди США.
Футболістів викликали до гебітскомісаріату і кажуть: «Навіщо вам якийсь пустир. Он великий стадіон, порожній — тренуйтеся. Ми проти спорту нічого не маємо». Футболісти погодилися і перейшли тренуватися на стадіон «Зеніт» на вулиці Керосинній (тепер Шолуденка).
Команду назвали "Старт”. До її складу увійшли колишні динамівці: Микола Трусевич, Іван Кузьменко, Олексій Клименко, Микола Коротких, а також Макар Гончаренко, Павло Комаров, Михайло Путистин, Михайло Свиридовський, Федір Тютчев та колишні гравці "Локомотива” Володимир Балакін, Михайло Мельник та Василь Сухарєв . А на стадіоні «Динамо» тренувалися німці з військ генерала Кітцінгера (командуючого окупаційними військами на Україні). Це були не професіонали, а любителі — аматори, може траплялися серед них і професійні футболісти, але команди це були тимчасові. Фронт стояв біля Сталінграду і під Москвою, тому німці відчували себе в Києві спокійно. 12 липня 1942 року в газеті «Нове українське слово» з’явилося таке повідомлення.
Дитина. «Відкриття Українського Стадіону. Сьогодні о 16 годині відкривається Український стадіон (Велика Васильківська) (Червоноармійська), вхід з Прозорівської. Програма відкриття така: гімнастика, бокс, легка атлетика і самий цікавий номер програми — футбольний матч. Початок о 17 годині 30 хвилин».
Вихователь. За кілька днів до першої гри Міша Свиридовський (граючий тренер), якого «стартовці» з негласною домовленістю вважали за старшого, приніс форму - білі труси, червоні майки та червоні гетри..
Стадіон "Динамо” став називатися Німецьким стадіоном, Республіканський — Українським. Саме на ньому 7 червня 1942 р. відбулося офіційне відкриття футбольного сезону. Грали команда "Старт” хлібозаводу №1 та українська команда "Рух”.
Дитина. У Києві на той момент існувала команда «Рух», створена окупаційною владою за допомогою футболіста- зрадника Г. Шевцова. Команда слабенька, словом, ідеальний спаринг-партнер для «справжніх арійців». Але, видно, дуже вже хотілося організаторам шоу демонстративно виграти не просто у слов'ян, а саме у легенди радянського футболу - київського «Динамо»! Перемога представлялася легкої: напівголодні футболісти не могли скласти належної конкуренції ситим окупантам.
Вихователь. Перемогли колишні досвідчені динамівці з рахунком 7:2. Не можна не враховувати, що грали професіонали, провідні майстри.
Дитина. Микола Трусевич брав участь в усіх довоєнних чемпіонатах країни у вищій лізі. 1938 р. визнаний другим воротарем СРСР. Він першим серед голкіперів став виходити за межі штрафного майданчика і втручатися в події як польовий гравець.
Дитина. Півзахисник Іван Кузьменко теж входив до числа 55 кращих гравців країни, міг забити гол з 40-метрової відстані. Тренуючись, вкладав три камери одна в одну, щоб м'яч був важчим, і сам надував і шнурував його. Дитина. Захисник Олексій Клименко у 1936—41 рр. брав участь у 81 матчі. Дитина. Нападаючий Микола Коротких грав за київське "Динамо” десять сезонів.
Вихователь .І кожен з них був спортсменом - особистістю!
Такими ж переможними були й усі наступні зустрічі, що відбувалися вже на стадіоні "Зеніт”:
Дитина. 21 червня — з командою угорських вояків (6:2),
5 липня — з румунськими вояками (11:0),
11 липня — з німецькою командою PGS (6:0),
19 липня — з угорською командою МSG Wal (5:1).
Через тиждень мадяри викликали "Старт” на матч-реванш і знов програли — 2:3.
Вихователь. Перемога київських динамівців викликала певний спортивний інтерес у окупаційного командування. Проявляючи расову зневагу до українців, окупанти втрачали свій імідж «визволителів». Що не сприяло «переможній хо¬ді» вермахту на Східному фронті проти СРСР, а навпаки посилювало супротив українського народу проти окупантів. Це і під¬штовхнуло командування окупаційною армією і його командуючого генерала Кітцінгера шляхом футбольних зустрічей зме¬ншити неприязнь українського народу до фашистських окупантів.
Тоді німецьке командування прийняло рішення виставити проти команди «Старт» команду зібрану з солдатів і офіцерів протиповітряної оборони — тобто зенітників, а також з льотчиків і механіків з київського аеродрому, яка мала назву «Флякельф». Тому не дивно, що в легенду про цю драматичну зустріч на футбольному полі, увійшла думка, що то була зустріч між командою киян «Старт», в якій приймало участь кілька гравців київського «Динамо» і збірною «Люфтвафе» — ВПС Німеччини. Пояснюється це тим, що болільники-кияни, що побували на цих зустрічах, бачили гравців у формі льотчиків військової німецької авіації.
Дитина. 6 серпня відбувся матч "Старту” з командою німецьких зенітників "Flakelf”, і знову перемога — 5:1.
«Старт» буквально знищив німецьких футболістів.
Українці і росіяни, які сиділи на трибунах, стали скандувати: «Ура! Бий німців!» Німецьке командування поспішило перервати матч на самій його середині, коли стало ясно, що розгром неминучий.
Вихователь. 9 серпня відбувся матч-реванш з зенітниками. Тим не менш на те, що у «Старту» вдасться виграти, організатори спортивного шоу, яке чим далі, тим менше спільного мало з чесним спортивним суперництвом, не сумнівалися. Перед вирішальною грою в роздягальню впевнено ввійшов незнайомець у гестапівською формі. Чітко, по-військовому категорично, виразно російською віддав наказ. Перед початком вітати військових льотчиків рейху нацистським «Хайль Гітлер!». І ще. Матч не вигравати. У відповідь - тиша. Голови опущені, не зловити і погляду. Тільки пальці звично-вправно шнурують розбиті бутси. Гестапівець кивнув, блиснувши знанням російської: «Мовчання - знак згоди». Вони справді не перемовився до гри ні словом. Чи розуміли футболісти «Старту», що чекає їх у разі перемоги? В окупованому Києві навряд чи хтось відчував сумніви з приводу «гуманності» і «порядності» гітлерівців. Тут не сумнівалися: якщо публічно «розкачати» гітлерівців - це в кращому випадку розстріл. Тим більше, що і друзі попереджали: «Милі, вас же розстріляють». Але рішення« Старту »було одностайним: грати по-справжньому. А там - будь що буде. Не можна прилюдно «прогнутися» перед окупантами. Навіть при сильно упереджених суддів - судили тільки німці, і завжди на користь своїх. Але футболісти «Старту» вже прийняли рішення: стояти до кінця. І ледь вийшовши на поле і вишикувавшись в центральному колі, замість очікуваного «Хайль Гітлер!» За відмашку Міші Свиридівського прокричали: «Фізкульт-привіт!»
Дитина. Рахунок відкрили німці. Потім Іван Кузьменко дальнім ударом зрівняв рахунок, і ще в першому таймі два голи забив Макар Гончаренко. Другий тайм пройшов у рівній жорсткій боротьбі. Німці забили два голи і зрівняли рахунок, але потім «Старт» вирвав перемогу 5:3 . Але після цього матчу футболістів не заарештували.
Вихователь. 16 серпня "Старт” грав з "Рухом” і переміг з рахунком 8:0. Це була остання гра, після якої команду хлібозаводу №1 запроторили до Сирецького концтабору. Що це за концтабір?.. Нам відомий під назвою «Бабин яр». Бабин яр увійшов до світової історії через трагедію, що сталась восени страшного 1941 року. Сотні тисяч людей пройшли смертним шляхом нинішньою вулицею Мельникова, повз сад академіка Кащенка, на місці якого нині - філія Київського Національного університету. Поряд із Бабиним Яром знаходився Сирецький табір. Особливістю цього табору було й те, що очолював його садист штурмбанфюрер Радомські, який своєю звірячою жорстокістю вражав навіть своїх колег. Він розстрілював вязнів за те, що вони на хвилинку зупинилися з важкими носилками, за те, що намагалися закурити або не так перед ним стояли і т. ін. Сюди привозили людей з різних областей України, для них Сирецький табір був своєрідним пересильним пунктом, тут вони перебували кілька днів, а потім їх знищували або в самому таборі, або в сусідньому Бабиному Яру.
Мало хто вцілів з числа військовополонених, які перебували у таборі на території Києво - Печерської лаври. Там ще влітку 1941 р. був створений госпіталь для військових. Евакуювати його не встигли. Поранених німці обєднали з полоненими і утворили там табір.
Вихователь. І ось футболісти опинились в Сирецькому таборі.Сталося це з намови директора Українського стадіону Георгія Швецова, який нібито нагадав окупантам про енкаведистське минуле гравців "Старта” (команда "Динамо” належала до НКВС). Так чи ні, але в усіх дев'яти зустрічах команда "Старт” здобула перемоги з сумарним рахунком 56:11.
Дитина. Минуло півроку, як колишні "стартівці” потрапили до Сирецького концтабору. Футбо¬лістів-динамівців, що опинилися в Сирецькому концтаборі можливо б і не знищили, бо за них заступилися футболісти угорської і ні¬мецької команд, але агенти НКВС і диверсанти Київського обкому компартії підштовхнули фашистів на розправу над відомими всій Україні футболістами. В ніч на 23 лютого 1943 року, напередодні Дня Червоної армії, вони підпалили механічний завод «Спорт», куди німці привезли кілька десятків обозних саней німецької армії, щоб окантувати там полози цих саней залізом. Наступного дня — 24 лютого фашисти-окупанти за терористичні акції на хлібозаводі та на мехзаводі «Спорт» розстріляли в Сирецькому концтаборі дві¬сті заручників, серед яких було четверо відомих українських футболістів: Микола Трусевич, Олексій Клименко, Іван Кузьменко та Михайло Коротких.
За інших обставин загинув у катівнях поліції безпеки та СД М.Коротких, заарештований як кадровий співробітник НКВС.
Вихователь.
Після звільнення Києва одна з фронтових газет розповіла про футбольні матчі в окупованому Києві, характеризуючи їх як мужній моральний опір радянських спортсменів-патріотів ненависним німецько-фашистським загарбникам. Не всі фронтовики сприйняли цю публікацію схвально, адже вони воювали з ворогом силою зброї, а не футбольного м'яча. Потім про матч-реванш, що відбувся 9 серпня 1942 р., написав Лев Кассіль, вперше назвавши його "матчем смерті”. Відтоді цей матч став одним з радянських міфів політико-виховного забарвлення. 1957 р. з'явилася повість Петра Северова та Наума Хелемського "Останній двобій”. Міфотворці замінили команду зенітників на збірну "Люфтваффе” — військово-повітряних сил Німеччини (невідомо, чи існувала така команда взагалі). Потім зняли художній фільм, дія якого відбувалася чомусь не на Керосинній, а на верхньому тренувальному полі Республіканського стадіону. Потім усіх живих учасників "матчу смерті” і тих, хто загинув, нагородили бойовим медалями "За отвагу”. М.Путистин відмовився від нагороди.
1971 р. на стадіоні "Динамо” встановили пам'ятник — гранітну скелю з барельєфними постатями чотирьох футболістів. 1981 р. на стадіоні "Зеніт”, перейменованому на "Старт”, встановили скульптурно-архітектурну композицію, на честь "матчу смерті”. 1999 р. в кварталі між вулицями Щусєва та Академіка Грекова, неподалік місця, де серед останків розстріляних в'язнів Сирецького концтабору було знайдено футбольні бутси, встановлено пам'ятний знак — гранітний куб з символічно вибитою гранню, в якій завмер бронзовий футбольний м'яч (скульп. Юрій Багаліка, арх. Руслан Кухаренко).
Тема мужності й патріотизму гравців футбольної команди "Старт” продовжує хвилювати й досі. Незважаючи на спроби встановити істину, вигаданий радянськими письменниками й журналістами красивий міф знаходить більше прихильників, аніж проста правда реального життя.